Про проблеми реалізації права громадян на доступ до публічної інформації у сфері земельних відносин

Ось уже багато років у нашій державі культивується конфіденційність. Очевидно, що, на думку законодавця, кількість таємничих грифів "Для службового користування", переліків конфіденційної інформації та інших атрибутів таємничості повинно бути прямо пропорційно рівню економічного процвітання громадян.

Здавалося б, ситуація мала кардинально змінитися з прийняттям нових "інформаційних" законів. Мова йде про нову редакцію Закону України "Про інформацію" та довгоочікуваному Законі України "Про доступ до публічної інформації". Але, зрозуміло, не тут-то було.

Як відомо, кожен громадянин України має право на землю. Причому не ефемерне, а цілком конкретне право на безкоштовне отримання у власність земельної ділянки в порядку, встановленому нормою статті 118 Земельного кодексу України. Для цього потрібно подати відповідне клопотання до місцевої ради або орган державної влади за місцем знаходження земельної ділянки і прикласти до нього графічні матеріали із зазначенням орієнтовного місцезнаходження вашого об'єкту жадання.

До недавніх пір таке формулювання зазначеної норми означала не що інше, як запрошення зіграти в морський бій з чиновниками. Останні на повному серйозі бажали удачі і відсилали наївних суб'єктів на самостійні пошуки вільних земельних ділянок. За якими критеріями можна було визначити, що ділянка вільна? Та ні за якими. Хіба що візуально - чим більше заростей і бур'янів і менше ознак наявності господаря, тим більша ймовірність того, що в Держземагентстві вам скажуть: "Потрапив". Хоча ймовірність відповіді "повз", з урахуванням кількості підводних каменів, зберігається завжди.

І ось у березні ц.р. набув чинності Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності", який на відміну від свого попередника, Закону України "Про планування і забудову територій", містить ряд норм, присвячених особливостям регулювання земельних відносин при здійсненні містобудівної діяльності.

Зокрема, чиновників несказанно порадував той факт, що тепер органи Держземагентства, органи містобудування та архітектури і виконавчі органи місцевих рад наділили прямим обов'язком відповідати за повноту інформації про вільні земельні ділянки під забудову і, більше того, таку інформацію громадянам надавати.

Крім того, в січні Президентом України був підписаний Закон "Про доступ до публічної інформації", вступ якого в силу було відкладено на три місяці, щоб державний апарат встиг привести свою діяльність у відповідність до нових вимог. Головним плюсом даного Закону можна вважати фактичне встановлення презумпції публічності всієї інформації, якою володіє або зобов'язаний володіти відповідний суб'єкт владних повноважень, а також зміну підходу до самої природи конфіденційної інформації.

Так от, відтепер законодавець відносить до конфіденційної виключно інформацію, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім (!) суб'єкта владних повноважень. З такого формулювання можна зробити два висновки: а) відтепер інформація є публічною, поки особа самостійно не заявить про інше; б) всі підзаконні акти, якими суб'єкти владних повноважень стверджували розлогі переліки конфіденційної інформації, втратили будь-які правові підстави.

І ось після 10 травня ц.р. сотні громадян, до числа яких належить і автор, спробували реалізувати на практиці положення нових законів, зіткнувшись, як не складно здогадатися, з колосальним опором.

Як виявилося, отримати публічну інформацію про вільні земельні ділянки як і раніше не можна, бо дані земельного кадастру і поземельних книг і раніше моторошно секретними на колишніх же підставах - постановах КМУ 10-річної давності, наказах тоді ще Держкомзему та іже з ними.

Чому? Та тому що нові закони прямо не скасовують сотні підзаконних актів, які роками засекречують інформацію, яка згідно з усіма вигуками здорового глузду повинна бути публічною за визначенням.

Тобто в ситуації, що склалася чиновник стає безпорадною дитиною. Ну не розуміє він того, що написано в законах, поки не буде прийнято достатню кількість відомчих актів, які роз'яснюють його. Аналогічно тому, як окремі слідчі і навіть Генеральна прокуратура роками не могли з'ясувати для себе зміст статті 59 Конституції України і не розуміли суті пропозиції "Кожен має право на правову допомогу", свято вірили, що свідок - це не кожен. Чому? Тому що в КПК про це нічого не було сказано.

Так і в нашій ситуації. Судячи з досить пристойної кількості однотипних відповідей на інформаційні запити, які небайдужі люди публікують на сайті громадського руху "Новий громадянин", вперте небажання віддавати інформацію, на якій, якщо говорити дипломатично, роками дехто мав ажур і профіт, - системна позиція державних органів. Причому починаючи з Апарату Верховної Ради, який, як відомо, відмовився надавати декларації народних депутатів, і закінчуючи органами земельних ресурсів на місцях.

У цьому світлі особливий інтерес становлять питання, пов'язані з платністю надання різних виписок, витягів та викопіровок з державних реєстрів, кадастрів тощо. Адже у них інформація цілком підпадає під визначення публічної інформації, яка відповідно до норм Закону України "Про доступ до публічної інформації" надається безкоштовно, за винятком випадків, коли інформація не вміщується на десяти сторінках і необхідно відшкодувати витрати на копіювання та друк (тобто витрати технічного характеру). При цьому напади сумного сміху може викликати той факт, що виконком Вінницької міськради своїм рішенням № 1176 від 12 травня 2011 року на повному серйозі встановив тариф 1,36 грн за копіювання і 5,68 грн за друк одного аркуша.

Проте, ряд законів, в тому числі і діючий Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", встановлюють фіксовану плату за надання витягів з держреєстрів. У такій ситуації дуже проблематичним представляється встановлення спеціальної норми, оскільки, з одного боку, спеціальними можна вважати норми закону, які детально регулюють порядок ведення відповідного реєстру, а з іншого - враховуючи публічний характер такої інформації, на роль спеціальних цілком обгрунтовано претендують норми Закону України "Про доступ до публічної інформації".

В цілому можна сказати, що державний апарат, в значній своїй частині, з роздратуванням ставиться до нововведень, адже доводиться переписувати шаблони, які роками служили відповідями свідомим громадянам, публікувати всі свої рішення (і навіть їхні проекти) у відкритому доступі, ходити по судах. І все це з непропорційним рівнем зарплати.

"Хворобливість" земельного питання пов'язана не тільки з ринком землі та зняттям відповідного мораторію, але ще і з необхідністю усунення сумнівних схем, чинять рік від року штучні перешкоди на шляху реалізації громадянами права на безкоштовне отримання у власність земельної ділянки.

Реалізація права на доступ до публічної інформації має не тільки політичний, але й цілком прикладний юридичний характер. Враховуючи переважаюче в чиновницьких колах небажання дійсно працювати за новим законом, вирішальна роль у цьому питанні буде відведена судовій практиці, і вона ось-ось почне формуватися.

Джерело: Юридическая практика